Blog

Про стрічку Сергія Лозниці «Майдан»

Вчора була на допрем*єрному показі «Майдану», тож поділюся своїми враженнями.

Людей було повна зала, добре,що квитки ми бронювали заздалегідь. Хронологічно фільм побудований згідно з подіями, і починається з українського гімну, який зал заспівав стоячи. І в мене було таке відчуття, що гімн тільки так і треба співати, стоячи, з рукою на серці. Так ми вставали два рази.

Важливо було відчути, що так думають і відчувають всі, хто присутній. Поступово камера висвітлювала все те, що відбулося у Києві цієї зими, подію за подією, і я  знову і знов пригадувала свої тодішні відчуття, кожний той день, який вже не зможу забути ніколи .

Ранок 19 лютого,новини з Києва, тоді ще по ТВ, бо зараз вже не маю тєліка. О 5 ранку, коли ми роздрукувавши листівки, поспіхом випивши кави, пішли на протести під ОДА. Таке  відчуття чорної стінки, яка насувається на всіх нас, я не знала раніше. Як на мене, найважливіший план у цій стрічці – це людські обличчя – чоловічі, жіночі, очі тих, хто плакав за загиблими, очі діточок, що співали різдвяних колядок на сцені, коли ще ніхто не зав, що з нами буде потім. На жаль, ми ніколи не побачимо очі оператора у той момент, коли він  знімав сутички на Грушевського. Так, це повне реаліті, і від цього ніде не подітися.

Фільм повністю дубльований англійськими субтитрами, може тому  я постійно уявляла себе на місці якогось середньостатистичного  європейця, який може дивиться це кіно. От що би думали ті ж французи, наприклад? Сурми і прапори на барикадах чомусь нагадали відому картину Делакруа.

Чи можлива така ситуація десь іще? І якими б стали люди після того? Поки відповіді нема.

Останні кадри залишають нас там, де все й розпочалося – на Майдані. Зі свічками, світлинами загиблих і квітами, і це все  знов-таки у реальності, де варто от зараз натиснути на екрані ярличка з новинним сайтом щоб пересвідчитись, що історія триває далі…

This Post Has 0 Comments