Blog

Between Fire and Water

city-382148_640

Іноді бувають прекрасні речі, які не мають пояснень, все якось розуміється, або ні. В мене є один епізод зі стрічки Йоса Стелінга «Ілюзіоніст», на якому я тестую своїх знайомих. Він насправді комічний до нестями, але люди по-різному розуміють комічність.  Там іграшковий щур переслідує головного героя, що не може його позбавитись, бо той причеплений до ноги. Хтось регоче, дехто сумує,  а хтось питає, ну шо тут такого. Я слухаю тих і інших, і розумію, що з тими, хто регоче, в нас буде багато спільного.

Так само з музикою, коли я хочу дізнатися більше про людину, мені важливо послухати її плейлист. Тут я багато чого толерую, навіть реп, ніколи не думала, що зможу, тільки, будь ласка, англомовний. У спортзалі я його слухаю весь час, і якщо це робити постійно, то починає подобатись.

В мене є одна музика, яка мені нагадує про важливе. Там є такий звук – щось на кшталт віддаленого  гудіння, він з’являється на початку – це передчуття чогось, що буде там, за краєм твого світу, у суб’єктивному його сенсі. Акустично ця річ існує в колі європейського міста, будь-якого, наприклад, Відня. Там на кожному кроці відчувається оце відлуння, бо старі вулички, бо бруківка у центрі, бо історія, зрозуміло. І там можна блукати на самоті , поки не натрапиш на музику на розі, що є нагадуванням тобі про те, що випрасувана біла сорочка – це щастя, як вітер у волоссі, як легке пір’ячко, що люди, котрі є навколо – теж, але ж ти весь час маєш вибір це змінити, принаймні – завжди маєш на це право. Хіба можна хотіти чогось ще?

https://www.youtube.com/watch?v=jndjluWJSLw

This Post Has 0 Comments