Blog

Не пишеться

 

Писати – це іноді звичка, іноді – проста необхідність фіксувати свої стосунки зі світом. «Світ створено так, щоби нам було що втрачати». Тоді, виходить , щоденне писання – це такий собі щоденник втрат?

Останнім часом я більше люблю читати писанину інших, захоплююся, як вони  це роблять – легко і невимушено, кожного дня, з матюками і смаком до життя.

Мій улюблений фейсбучний блогер малює кумедного ведмедя, що заснував табор. Так, я хочу у той табор, пожити там трохи, роздивитися, призвичаїтися, втратити якісь свої стиглі риси, змінити ритуали. «Їжачок, допоможи мені…знайти темний ліс..бо там є світла галявина…- ну добре ходімо і вони пішли їжачок бачив летючу білку і павука що живе під водою  а ведмедик бачив змію-пілота і жабу-пілота а ще вони бачили летючу рибу а патім вони бачили рослини хижі і звичайні а потім вночі вони зробили табор».

Особиста реальність, пережита і доповнена вигадками може стати чиєюсь ще завдяки писанню. Говоріння так не захоплює, бо втрачається тут же, як зображення у дзеркалі.

Тому, коли мені не пишеться, я читаю і читаю..навіть зараз, коли не можу завершити цей есей…хоча якщо почала, то що ж я робила, як не писала?

Малюнок і цитований текст взято зі сторінки Тедді Бочарова у фейсбуці.

https://www.facebook.com/profile.php?id=100011724450974&pnref=friends.search

 

This Post Has 0 Comments