Blog

Вересень

Так, я ще встигну додати ці два вірша Каті Бабкіної, аби вони лишилися у вересні, бо вони мені страшенно подобаються тим, що передають гаму почуттів початку цієї осіні, а може й тому, що вони ж досить у традиції буддизму – якщо вже не вдається змінити світ, то заплющити очі і уявити, що все добре, може будь-хто.

Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трав звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі,
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти це туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.

 

Вересень накочується, ніби приплив.
Незручне взуття, заживають коліна збиті,
і всі подряпини – сліди неймовірних див,
затираються, сходять, залишаються в літі.
Велосипеди в дощ ніби кораблі,
припнуті на рейді без вітрил і без пасажирів.
Шкіра просить піску і світла. Усюди, де ми були –
проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій.
Літні тераси згортаються, ніби фронт.
Загортатися в пледи, здаватися – пізно, пізно.
І якщо дихати – то тепер тільки рот у рот,
до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних.
Літаки не затримуються, ніби розклад страт.
Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні.
І безвідмовний час, найдосконаліший апарат
врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання у кілька речень.

 

This Post Has 0 Comments