Blog

What we talk about When we talk about love?

image001 vlcsnap-2015-01-26-20h02m25s31

Для прибаханої естетки, як я, життя гармонійне, коли у ньому існують прості і красиві речі.

Наприклад, недільним вечором у дощ і страшенно незатишну погоду припхатися на кінопоказ до місця, котре підкоряє моє серце раз у раз, бо має величезні переваги, перша і головна з яких – шикарний краєвид майже на 360 градусів. За склом від підлоги до стелі дихає місто,  хаб просто парить над ним, і цей дивний ефект підсилюється увечері.  Якось я бачила там сніг – на всі 360  крутилося біле пір’я, це було диво!

Отже, як добре вмоститися у затишне крісло-валяшку, примружити очі, обхопити обома лапками горнятко з зеленим чаєм, і лежачи так, гледіти, як спочатку через напівпрозорість екрану згасає  день, потім, як поступово проступає червона латинка тексту, ще за якийсь час – напів-рухи акторів, і нарешті, як місто поглинає темрява і є тільки те, що відбувається на його тлі з героями стрічки.

В мене зосталося враження, що з моїм розумінням Іньярріту відбулося щось подібне. Хоча погодьтеся, дещо необачливо з мого боку лізти з заплющеними очима в постмодерн суцільною англійською. Але я знаю, що у таких випадках краще обходитись без жалю до себе , бо спочатку буде тяжко і боляче, проте, це прискорить процес сприйняття у рази.

Отже, чудовий «Birdman» за романом Реймонда Карвера з Майклом Кіттоном у головній ролі зробив мій недільний вечір. Після Іньярріту зачарована я вийшла в якусь іншу реальність. Шалений саунд, знервований візуальний ряд, мокрий Бродвей, емоційний фастфуд, запаморочливі перспективи зі зламаними,  відкритими і зачиненими дверима, скаженими пошарпаними коридорами ( а до речі, не від «корида»?щось підказує), блуканнями, матюканнями, кров’ю, слізьми, пристрастями – вмовляє і переконує так, що іншого світу на той момент для глядача не існує. Мені було важко на діалогах, швидко, без зупину і словничка, без купюр і без шпаргалок. Мова нашої модераторки у дизайнерській кофті з дірками, сильно відрізнялася від мови героїв, бо вона нам чітко проговорювала кожне слово, мабуть, роблячи це за професійною звичкою.

Після обговорення побаченого я  остаточно переконалася, що потрапила саме туди, куди мені було потрібно – у клуб поціновувачів якісного кіно і англійського стилю, бо наступної неділі ми вирішили, що дивитимемося скоріше за все «Dirt!».

Крапкою вечора дорогою додому стала улюблена Патті Сміт з волинкою, шепотінням, криком і гітарою, що ріже, як ніж  – все це безумно пасувало до настрою, холоду, незатишку, мряки, вечірнього штучного освітлення, і  разом якимсь чином створювало атмосферу, що діяла, як заспокійливе і у купі з ромом як снодійне.

https://youtu.be/a69p54uWfyw

 

This Post Has 0 Comments