Blog

Мій Львів

 

 

Він починається ще у потязі, коли назви станцій поволі перестають бути знайомими, бо їх пригадування потребує певних зусиль, а українська мова, як свіже повітря, поступово наповнює простір вагону. Можливо зараз цей ефект вже не є таким вираженим, як ще пару років тому, бо Схід також заговорив, нарешті. Раніше я гадала, що люди із Заходу не такі, як ми, вони більш гідні, більш виховані, що  їхні діти більш чемні. Зараз я вже не знаю, чи має відношення твій чекін на мапі України до того, наскільки ти є цівілізована людина.

Далі мій Львів, наче прохолодна долоня, лягає на чоло ранковим вокзалом, дощем, усіма розчинними перонними напоями, що підсолені прощаннями, підсолоджені зустрічами, бруківкою і натовпом, серед  якого за звичкою шукаєш знайомі очі. Взагалі все, що є концентрованим у тобі, має властивість поступово розчинятися, перетікати через край, як рештки кави у філіжанці,  забутій кимось на вокзальному підвіконні.

Зазвичай моя перша кава у Львові п*ється під радісні балачки на кухні у друзів. Другу люблю пити вже десь на бамбетлях з фортелями – вона вже може вважатися панською – зі штруделями, сирниками, тощо.І як же ж гарно після смакування нікуди не квапитись, а продовжувати шпацер  з обов*язковим загляданням у прикрашені вітрини нескінченних крамничок, кав*ярень, книгарень, усіляких галерей і підвальчиків, з читанням вуличних мап, вказників, приміток на особливих будівлях центру.

За сонячної погоди гарно ходити вуличками Львова, задерши голову догори, бо там вся краса – кольорові скельця вітражів, башти, фіґурки, якісь прикраси. Афіші на стінах, парканах, у підворітнях, графіті, і, останній тренд – вуличні картинні галереї просто неба – тільки встигай все вхоплювати. Оскільки я не ходжу, а більше бігаю, то у Львові мені доводиться себе сповільнювати або робити пару кіл, щоб помічати цікаве.

От що мене завше збива з пантелику,  то це привокзальна частина Львову. Якби, приїхавши сюди випадково, я думала чи лишатися тут далі, то навряд чи зробила б це, побачивши всі ці скляні перекусочні з пластиковими меблями і посудом. Мабуть, ніколи не звикну до того, як Львів пускає мені пилюку в очі. Не бувши тут більше року, помічаю, як старий центр стає розцяцькованим, вражає масою креатива на одиницю площі, котрий зашкалює. В усих цих змінах мене тішить кількість закладів з вивісками українською, те, що вони є, і те, що з*являються нові, не зважаючи на нелегкі часи.Це такий Едінбурґ по-українськи. В купе зі мною їхала закохана пара з піврічною дитинкою, котрій батьки хотіли «показати красиве місто».

Може тому, що Львів красивий завжди, то припхавшись сюди о десятій вечора,  неможливо тупо піти спати, навпаки – йдеш швендяти вуличками, що якісь нереально тихі у неділю вночі. Лише деінде лунають романтичні співи під гітару, а в затишних двориках з вогниками свічок тихенько грає повільний джаз. В таку ніч чудово п*ється шоколад з ромом у суміші з каламуттю мокрих ліхтарів. Останнім кадром того вечора був годинник головної пошти у вікні, такий, як в мене вдома,  що рахував вже перші години наступного дня, і, дивлячись на нього, було так затишно засинати під теплою ковдрою, такою самою, яку я маю в своїй хаті.

Цікаво, що з від*їздом Львів для мене не закінчується, а навпроти – триває ароматом купованої додому кави у купе, потім її смаком кожного ранку на кухні, гортанням нових книжок, що не зважаючи на зростаючу кількість і якість книгарень в моєму місті, все одно тягнуться звідси, бо як же ж.

Не знаючи як пристойно закінчити мій есей,  ставлю на цьому крапку і зникаю їсти шоколад з коробочки, прихопленої у Львові.

This Post Has 0 Comments